Дата виходу проєкту: 8-16 травня 2022 року до Дня пам’яті та примирення
«О 10 годині ранку 4 березня ми спокійно снідали тим, що у нас ще залишалося. Розмовляли, намагались посміхатись… Ми з родиною перебували в Ірпіні понад тиждень, поки в будинок не потрапив снаряд… Наше життя стало іншим. Міста — героями, захисники — янголами, люди — сильнішими. Одне залишилось незмінним. Україна — наша Батьківщина, яку ніколи не хочется покидати». Історія війни, яку проживає моя родина. Першокурсниця освітньої програми «Медіапродюсування» Марія РОМАНЧУК.
«Даша, а куди ти ховаєшся, коли у тебе стріляють?», – питають мої маленькі братики. У них таке уявлення, що так відбувається скрізь. Чому вони повинні так думати? Я не бачу батьків третій місяць, мої молодші братики малюють бомби – в усьому винна безжалісна війна. Болючі спогади, які зі мною назавжди. Я хочу миру в своїй країні. Я хочу додому. Я хочу до рідні. Не приходь до мене більше, росія!». Це Дар’я ОВЧИННІКОВА, 1 курс, освітня програма “Медіапродюсування”
«Я знаю, що війна – це телефонувати рідним з гарячих точок кожну годину. Молитися вночі під гул літаків. Моніторити новини, прокидаючись о 5-й ранку. І, йдучи по Празі, плакати від нездійсненного бажання сидіти в маленькому містечку на Сумщині за столом з бабусею, і говорити про все, все… Зараз місто, в якому я народилася, сильно пошкоджене – це Суми. Містечко мого дитинства зруйновано – це Охтирка… Вся Україна – це велика сім’я, з якою ми нині проживаємо надзвичайно тяжкий час». Війна та моя родина, Олександра ФЕНЕНКО, першокурсниця спеціальності “Медіапродюсування”.
«Свобода – це найголовніше, що тільки може бути в житті кожного народу. Ранок 24 лютого, хоч і перевернув моє життя, але ще більше переконав мене у цьому… Я пишаюся тим, що я з України, пишаюся збройними силами України, нашим народом, який всю свою історію боровся за свободу, за свою мову, за рідну землю. І нині ми знову відстоюємо свою Свободу. І ми це зробимо знову!». Лоліта ПЕРЕПЕЛИЦЯ, першокурсниця спеціальності «Медіапродюсування».
“Коли ночі горлають сиренами, і ятриться небо загравами, чуєш тихі приглушені лементи, під завалами, під гарматами… Я любила писати вірші. Про життя, про людей — не такі. Не про смерть”… Мені не віриться, що надворі весна, і цвіте слива у моєму рідному місті Костопіль, така схожа на сакуру. Однак від війни не втечеш. Залишається тільки жити та боротися — вплітаючи почуття у пісню, словами на папері чи зі зброєю у руках». “Війна моїми очима”. Мініфільм від Лілії ВИНОГОРОДСЬКОЇ, першокурсниці спеціальності “Медіапродюсування”.
Я – кримська татарка, народжена в Києві. Моя історична батьківщина в окупації вже 8 років, а рідне місто під обстрілами. Мій народ неодноразово ставав жертвою «руського миру», який відібрав у мене Батьківщину, а зараз намагається відібрати дім… Я не знаю, коли побачу рідну бабусю, і не знаю, коли питиму чай зі свого улюбленого кухлика. Єдине бажання зараз — мирне небо над головою та звільнена, територіально цілісна Україна. Все, що давало сили дихати щодня, підтримувало та надихало — зараз в небезпеці. Де знайти сили, щоб продовжувати жити, коли так хочеться туди, де зараз лунають вибухи?» Назли ЯКУБОВА, першокурсниця освітньої програми «Медіапродюсування».
Я з Херсона, але війну зустрів у Києві. Мої батьки в Херсоні потрапили в окупацію. Мама з жахом розповідала – скільки рашистів ходить містом мого дитинства. Тато брав участь у мітингах проти «референдумів». До війни я вважав, що завжди встигну приїхати до своєї родини, ще встигнемо побачитись, провести разом час. Дуже страшно думати, що “наступного разу” може і не бути, що той раз, коли ти попрощався з рідними, був останній… Я дуже чекаю нашої найшвидшої перемоги, аби приїхати додому та міцно всіх обійняти». Андрій ГРАБЧУК, першокурсник спеціальності «Медіапродюсування».
«Ми гуляли мирним Києвом та не знали, що вже наступного ранку цей світ уже не буде таким, як раніше. Росія напала на Україну, коли міста спали. З сірого лютневого неба полетіли вогняні кулі, що несуть смерть… Хоч ми з батьками й у різних містах, проте душею ми завжди разом. І я вірю, що скоро ми зустрінемося, сядемо разом за стіл та відсвяткуємо перемогу. Перемогу світла над темрявою. Перемогу України!» Війна та моя родина. Ольга ЗАЛЕВСЬКА, першокурсниця освітньої програми «Медіапродюсування».
Зранку, 24 лютого, я довго не могла заснути, робила домашні завдання. Але, втомившись, вирішила прилягти. Сон тривав недовго, годину. Прокинулася від дзвінка сестри: «Нас бомблять!» Ми завантажили автомобіль і поїхали у невідомість. Було дуже страшно, коли зустрічалися блокпости, бо не знали – наші там, чи ні. Коли сім’я вже була у певній безпеці, батько пішов захищати нашу країну. Щоразу загадую найпотаємніше – мир в Україні! І затишок у наших домівках – як колись!» Діана ГРЕЩУК, першокусниця спеціальності «Медіапродюсування».
«Я почув вибухи з боку Житомирської траси. Не тільки почув, а й відчув ногами. Хоча страху не було. Як усе змінилося з 23 лютого. А головне – втратилося відчуття свободи… Але кому, як не нам, відстоювати свободу? Історія показує, що ми є тією стіною, яку ніколи не розбити, скільки б не утискали нашу мову, культуру й загалом національну ідентичність. Скільки нас не вбивали, ми ніколи, чуєте, ніколи — не будемо частиною ₚосії. І крапка!» Владислав КЛИМЮК, першокурсник спеціальності «Медіапродюсування».
Мистецтво під час війни. Об’єктивно крізь об’єктив. Кожен етап в історії країни – це початок нової мистецької течії. Наразі один із найдієвіших варіантів висвітлення війни – передача подій через відеозйомку, живопис, кіноіндустрію, фото, музику… Для українського мистецтва, як платформи, це новий етап розвитку та становлення. Історія, що досі триває не лише для України, а й для кожного синьо-жовтого знімка або картини. Мистецтво під час війни від першокурсниці освітньої програми «Медіапродюсування» Анастасії ДЯЧЕНКО.