«Телебачення – це не вікно в сусідню кімнату. 

У нашій програмі реальне життя стає світським».

24 березня 2017 року в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбувся тренінг “ “Як створити бренд на телебаченні? За лаштунками “Світського життя з Катериною Осадчою”, який провела Олеся НОГІНА, продюсер телешоу “Світське життя з Катериною Осадчою”, співзасновниця продакшн-студії Final Cut Media.

Студенти з десяти українських ВНЗ зустрілися в одній аудиторії: Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київського університету імені Бориса Грінченка, Національного університету «Києво-Могилянська Академія», Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, Сумського державного університету, Одеського національного університету імені Іллі Мечникова, Запорізького національного університет, Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, Львівського національного університету імені Івана Франка та Харківського націоанльного університету імені В. Н. Каразина. Усі охочі також могли доєднатися до тренінгу, теоретична частина якого проходила у форматі вебінару, за допомогою інтернету.

«ЕПОХА АВТОРСЬКОГО ТЕЛЕБАЧЕННЯ ЗАЛИШИЛАСЯ В МИНУЛОМУ»…

Почну відразу з головної теми. Епоха авторського телебачення залишилася в минулому. Я представляю телебачення продюсерське, і саме про нього мова. Телепрограми «Абзац», «Майстер-шеф», «Сніданок з 1+1», «Караоке на Майдані», «Танцюють усі», «Х-фактор» – це типові представники продюсерського телебачення. Продюсери розробили типовий формат розважальної програми, успішно транслювали у своїй країні, і потім продали ліцензію, франшизу на інші країни. Всі підвалини успішності та рейтинговості закладені уже в форматі. Однак, лише одна з перерахованих програм – «Караоке на Майдані» та ще «Світ навиворіт з Дмитром Комаровим» є унікальним прикладом продюсерсько-авторської передачі, бо в одній особі поєднується продюсер, автор і ведучий. Це рідше виняток, ніж правило. Сьогодні телепроекти зароджуються, як правило, від задуму продюсера, від продюсерської розробки. Потім додаються необхідні складові, які роблять проект успішним – ведучі, сценаристи, творче редагування, режисерське й операторське бачення, монтаж.
Нашій Програмі «Світське життя з Катериною Осадчою» минає дванадцятий рік, 24-й телевізійний сезон. Так довго на телебаченні не живуть. З кількістю серій ми уже перевершили «Санта Барбару». Тому в нас довжелезний серіал, довжиною в півжиття.
Брендоутворюючі риси нашого проекту уособлює одна людина, з якою асоціюється програма. Катя Осадча – наша зірка, наша ведуча, наше обличчя, якому глядачі довіряють, яким захоплюються. Можливо вона когось і дратує, але ніхто не залишається осторонь. І саме ця постать, цей телевізійний образ є для глядачів провідником у те, що ми хочемо сказати, показати, запитати або донести. І тому я можу сказати, що телевізійний бренд, який представляю сьогодні, це бренд «Катя Осадча». Програма змінювала назву – називалась «Світські хроніки», потім «Світське життя», й нарешті «Світське життя з Катею Осадчою». Бренд створює не назва, не слова, бренд створює образ. Наш образ – це Катя як ведуча проекту.

«А ТЕПЕР ІДЕМО ЗА ЛАШТУНКИ»…

Ми взяли Катю тоді, коли вона спробувала себе ведучою у ранковій програмі на «Тонісі», і на скільки розуміли, що їй не й вдалося там себе показати. Ми спробували її в іншому програмному форматі й зрозуміли, що вона нам підходить. Ми були самі зацікавлені в тому, щоб Катя паралельно вела якесь велике концертне шоу, бо це статус ведучого, це визнання, це додатковий рейтинг серед глядачів. Її будуть краще знати, більше пам’ятати, бачити, тому до неї буде більше інтересу. Бо з інтересу до ведучого також складається рейтинг нашої програми.
Образ світської левиці, яка з Канн на Лазурку виходить попліткувати з кимось за келихом шампанського, суттєво відрізняється від образу Каті – реальної людини. Катя потрапила до нас на шоу з кастингу, який ми влаштували, шукаючи людину, яка буде приходити на інтерв’ю до відомих особистостей з виглядом, що «я ВСЕ про вас знаю». Ми повинні були вражати людей питаннями, яких би вони не чекали, мовляв, яким чином ця інформація потрапила до журналіста? Це було нашим продюсерським завданням – створити ситуацію, в якій персонаж буде з’являтися з відомими людьми на різноманітних вечірках і говорити з ними про справжнє життя, знімати з VIP-персон піар-маски. А коли йдеться про політиків, депутатів, чиновників високого рівня, перших осіб держави, то це ще й питання публічності та суспільства, коли їхні справжні статки, сімейні перипетії не можуть бути закритою інформацією для громадськості.

Для того, щоб привернути увагу дівчат, молодих жінок, треба було в кадрі приголомшити вбранням, цікавим візуальним образом. Катя в минулому модель і їй дуже легко втілити будь-який образ. Вона може виглядати так, як задумають стилісти, їй буде комфортно й гармонійно в будь-якому вбранні, навіть в найекстравагантнішому. Вона може його презентувати на екрані впевнено і почуватися комфортно. Це рідкісна риса, яка дуже потрібна тим, хто працює в кадрі на телебаченні – вміти бути таким, як тобі порадили. Катя прекрасно вживається у заданий стиль, і головною відмінністю стали її славнозвісні капелюшки. Цю фішку ми вигадали для того, щоб її одразу могли запам’ятати. Ми розуміли, що з першого випуску програми маємо привернути до себе увагу, запустити те, що зараз називається «сарафанне радіо», тобто інфоприводи для пліток.

Капелюшки як невеличкий символ, який буде завжди з нею, з Катею, за яким її будуть впізнавати, запам’ятовувати, який завжди буде додавати нових спецій до страви. Капелюшки стали тією самою родзинкою, якою вже 12 років ми поповнюємо свою колекцію, стилісти створюють 1500-й… не знаю який там вже за рахунком капелюшок. І це продовжує працювати, не набридає ані глядачам, ані героям. Всім цікаво грати в цю гру – в дівчинку з капелюшком. Це привертає увагу й виокремлює її з-поміж інших журналістів. Бо екран – це конкуренція і боротьба. Тому наш ексклюзив – капелюх на голову, підбори повище став «бойовим окрасом», який допомагає Каті виборювати журналістську першість.
Ми пропагуємо в кадрі легкість буття, однак за цим стоїть величезна робота. Робота команди – це низ айсберга. Всі бачать верхівку і на неї реагують. А під водою є величезна глиба айсбергу, яка створює і тримає цю верхівку. Реальної імпровізації ведучих у таких програмах немає, бо найкраща імпровізація – це добре відрепетирувана імпровізація. Найкраща вигадка – це добре вивчена напам’ять вигадка, що прописана дослівно. Найбільш гостре питання те, яке вже чітко сформульовано і навіть варіанти відповідей вже закладені у запитання, щоб ведуча розуміла, яка може бути реакція. Тому величезний пласт редакторської, журналістської роботи формує підвалини величезного айсбергу, яку під водою не бачить наш глядач.
Всі, напевно знають, що Катерина народила дитину. І от була така життєва ситуація, коли Катя була на останніх тижнях вагітності, однак «show must go on» і ми мали виходити в ефір, бо глядачі звикли проводити вечори з програмою. Ми розуміли, що зняти програму з ефіру, поки Катя побуде у декреті, неможливо, бо тоді її можна закривати. Для того, щоб програма жила далі, ми запропонували, щоб зіркові колеги, друзі, постійні герої програми (Оля Полякова, Юра Горбунов, Павло Зібров, Алла Мазур, Дмитро Комаров та інші) виступали в ролі Каті Осадчої. Ми просто виходили з ситуації, коли треба було тримати бренд програми при відсутності Катерини. Є характерний візуальний образ людини і під неї ми підлаштовуємо наш формат. І не завжди це повинна бути манера Каті Осадчої. Ми не пародії створювали, а намагались розширити цей жанр іншими образами, іншими типажами героя. І наші експерименти тривають і досі.

Запитання мають бути несподівані, небанальні, некомпліментарні й трохи за межею дозволеного, вони мають бентежити співрозмовника і глядача. У Каті головною інтонацією спілкування є іронія і певна нахабність. Це те, що ми намагалися їй привити, бо загалом їй це не властиве. Катя настільки вжилася у цей образ, що я не знаю більше жодної людини в світі, яка б могла з таким кришталево-чистим поглядом не моргнувши говорити в очі людині такі неприємні речі. Вона сягнула в цьому великої майстерності, бо це працює на видовищність шоу.

«ЯК ПРИВЕЗТИ МАТЕРІАЛ З КАНН?»

Технологія проста – знаходь подію, яка тебе цікавить, акредитовуйся у прес-центрі, приїжджай та й працюй. Але чого ж так мало це роблять? Тому що все це не так просто. Акредитуватися на Канський кінофестиваль може будь-хто, тут нічого складного немає. Заплатити за акредитацію в принципі можливо. Складніше з Канського фестивалю привезти ексклюзив. Так, можна познімати людей на червоній доріжці. Однак ти не можеш з ними поговорити, бо вони «без доступу для преси». Зупиниш один раз Уму Турман, хоча тобі сто разів казали її не чіпати, і більше жодного разу не пустять на показ. І от тут починає спрацьовувати досвід, напрацьовані контакти і зв’язки, редакторська та продюсерська робота.
Тому міжнародна діяльність – це наша величезна конкурентна перевага. Українські ЗМІ не дуже цікаві для решти світу – у нас маленький телевізійний ринок на відміну від азіатського чи арабського. Тому працювати від України доволі важко, бо мало хто зацікавлений в тобі. І треба поступово це долати. І от ми проводимо багатогодинні телефонні розмови з розповідями про проект. Розповідаємо, чому, наприклад, українським глядачам треба бачити бал Людовика XIV, бо потрібно країні відновлювати аристократичні традиції. Або побувати на благодійному балу у Відні проти СНІДу, де буде Шерон Стоун, бо Україна перша країна у світі за темпами поширення епідемії ВІЛ/СНІДу і це має бути показане на українському телебаченні. Це велика продюсерська робота,її не видно глядачу, а в результаті наша ведуча стоїть і говорить з крутою зіркою на крутій події.
Важливим є твій відеозвіт після поїздки: всі прес-служби передивляються твою програму, відзначають хронометраж, які і з ким інтерв’ю, операторську і режисерську роботи тощо. Журналістів, які працюють на новини, безліч, а от спеціалізованих програм про світське життя у світі зовсім небагато. У нас не інформаційні сюжети по 2 хвилини, а цілі випуски по 45 хвилин. Тому організатори до нас такі уважні. Зробиш програму рейтингово – запросять ще, важливо лише не потрапити до так званого «чорного списку» порушників правил акредитації.
Зірки приходять на показ лише для, щоб їх сфотографували, саме дефіле триває 20 хвилин і все. Вони не планують спілкуватися, роздавати інтерв’ю. А організатори показів також не зацікавлені в тому, щоб зірки роздавали інтерв’ю, бо вони не зірок просувають, а власний бренд – постояла зірка на фоні логотипу «Chanel» і всім допобачення. А нам потрібні інтерв’ю, і Катя знає, як їх отримати. Ми вмикаємо камеру і дівчина в капелюшку іде «на полювання». Зірка розуміє, що йде запис, відштовхнути чи якось образити неувагою не можна, глядачі це потім побачать. Тому вони зупиняються і відповідають, навіть якщо не збиралися. Хоча організаторів це не влаштовує і ми вже давно є так званими «порушники» їхнього режиму. Інколи доводиться мати справу з дуже вимогливими секюріті та організаторами, однак наші оператори вже знають, як робити – тільки відзняли «гарячий» матеріал, відразу поміняй карту у камері, щоб матеріал побачили українські глядачі.

Ми, як правило, знімаємо події на 3 камери. Дві знімають інтерв’ю Каті, а третя – подію, концерт, церемонію чи що там відбувається на сцені, бо все це відбувається паралельно з інтерв’ю. Інтерв’ю, як правило, відбувається досить довго – від 10-15 хвилин. У змонтованій версії інтерв’ю триває 1,5-3 хвилини. Загалом у нас переважно величезна кількість матеріалу, а в результаті виходить 28-29 хвилин готового монтажу.
На телебаченні багато що непередбачуване і потребує миттєвих рішень. Не завжди все йде за планом. Не завжди ті, до кого ти підготувався, приходять на інтерв’ю, а приходять ті, кого ти не очікував. Потрібно завжди триматися в тонусі, не розслаблятися. У будь-який момент ти можеш зустріти Наомі Кемпбелл чи Кім Кардаш’ян. Важливо знати загальний розклад. Наприклад, ми приходимо на показ Chanel у Парижі і знаємо, що можуть бути Карл Лагерфельд, Ванесса Параді, Наталя Водянова. Й до них готуємося. А потім виявляється, що там була Джоан Роулінг. А як вона виглядає? Гаррі Поттера ми би впізнали звичайно, а от Джоан Роулінг? Ну от як ти будеш знати, що це вона? Можна погуглити,наприклад. А можна подивитися на показах стільці VIP-гостям, де завжди ставлять таблички з іменами, щоб ніхто їх не займав. І от ми завжди перед показом проходимось і читаємо усі таблички, і таким чином розуміємо, хто зараз буде і коли. Але взагалі немає схем, за якими все працює. Кожен раз треба завжди дуже швидко орієнтуватися й тримати руку на пульсі.
Звичайно, передусім має бути редакторський пошук. Ми постійно є у інформаційному просторі, спеціалізуємося на міжнародній інформації, переглядаємо всі медіа, стежимо за важливими соціальними мережами і акаунтами. Коли наші редактори приходять на подію, вони стежать передусім за загальною світською атмосферою – у кого з ким розпочався чи завершився роман, хто з ким вже не розмовляє, які конфлікти, чутки й плітки тощо. У нас все відбувається у кулуарах. Просто вмій спостерігати і бачити. Бо ми не робимо компліментарні матеріали із заздалегідь сформульованими запитаннями, нас цінують за інше. Тому ми намагаємося те інше побачити і про нього розповісти.

«НАШ БІЗНЕС ПРИБУТКОВИЙ І НЕЗАЛЕЖНИЙ»…

Я навчалася в Інституті журналістики, з першого курсу одразу пішла на практику в новини, спочатку на телеканалі «Інтер», потім в газету. Також я займалась громадською діяльністю, ми створювали дитячу телестудію, до нас з Канади приїхали малесенькі цифрові камери і комп’ютер для монтажу. От ми з 10-го класу створювали невеличкі документальні ролики з пропагування здорового способу життя. Ці фільми брали участь у фестивалях, ставали переможцями. Я вважаю, що дуже важливо якомога раніше отримувати різноманітний досвід, не зосереджуватись на чомусь одному. От я, наприклад, усе життя фактично працюю на телебаченні, але свідомо йшла працювати в газету, а потім і на новинний сайт, щоб зрозуміти, як все функціонує з середини. Бо журналістика універсальна, а в 21 сторіччі вона взагалі стає мультимедійною. Ти маєш вміти все і все розуміти. Інтернет, газета, телебачення, картинка, монтаж, зйомка, діджитал – усе пов’язане між собою. Яка різниця в журналістській подачі матеріалу – краще усі ці стадії пройти особисто. Тоді ти впевнено почуватимешся у будь-якій із цих площин. Потім я створила свою авторську програму і принесла її на канал «Тоніс». І це була програма «Майстер-клас». Я дуже хотіла зробити програму портретів культових особистостей, персонажів культури, відомих письменників, режисерів, музикантів, саме от культових, андерграундних або неофіційно визнаних, непересічних і суперечливих. Два роки ми робили цю програму, обросли командою людей. А потім від керівника каналу поступила така ідея: «А ви не хочете створити якусь таку програму про вечірки, про багатих? Який би дивилися і зробити його популярним? От подумайте, як це можна зробити?». Ми подивились закордонні аналоги, подивились ці вечірки і зрозуміли, що якщо на хвилі Помаранчевого Майдану нова еліта захоче бути ближчою до людей, відкритішою, то тут ми зможемо спробувати досягти успіху. І нам це вдалося, бо ми змогли знайти передусім свою аудиторію, якій показували те, чого раніше ніхто не бачив – еліту на хвилі відкритості і доступності, такий собі інфотейнмент про колись недосяжних і недоступних.
Дійсно, наш бізнес прибутковий і незалежний. Хіба я би тут зараз з вами говорила, якби він був не прибутковим? Це наша робота й наша основна діяльність – прибутковий продакшн, який не належить жодному телеканалу.

Ми завжди намагалися створювати програму, яка говорить і показує правду. З 2005 по 2017 роки кілька разів змінювалися еліти, влада, багато що сталося в країні. Фактично наша програма від одного Майдану до іншого Майдану зробила дуже багато й багато що відкрила для громадськості. Ми розуміємо, що показуємо глядачам і виборцям тих, за кого вони голосують. І показуємо у такому вигляді, в якому вони не дуже то й хотіли б себе виставляти для виборців. І є багато прикладів того, як наші запитання потім ставали мемами, розходились по ЗМІ, по інтернету, скрізь. Ми просто виконували свою журналістську роботу.
Звісно, як і в будь-якого проекту в нас є бюджет. Бюджет створення кожного випуску та річний бюджет. Нашу програму викуповує той чи інший канал, у нас 12-річна успішна спонсорська історія. Це теж одна з складових виробництва, що ми не тільки займаємося промо, піаром, внутрішніми й зовнішніми зв’язками, а й спонсорським, продакплейсмент і комерційним продажем. У нас є генеральний продюсер, який контролює усі комерційні питання і залучає спонсорів до проекту. Ми співпрацюємо з різними брендами і телеканалами. У нас в штаті близько 30 осіб. Є кілька редакторів, режисерів монтажу, постпродакшн, є бухгалтерія, юрист, стилісти, відділ стилю. Продакшин постійно створює «Світське життя» і сайт JetSetter. Також є розробки окремих проектів, для яких залучаються фрілансери. Це паралельний процес.
Сьогодні на телебаченні криза, виробництво продукту постійно дешевшає, стає менше замовлень, і телевізійний ринок міняється зовсім не на користь виробників продукту. Тільки завдяки спонсорській підтримці є можливість продовжувати програму безперервно. Спонсорський інтерес до проекту є теж показником того, що програма успішна. Й коли нам кажуть, що, мовляв, у вас дуже багато реклами спонсорів, то ми сприймаємо це як компліменти. Така ціна, яку ми платимо за те, щоби виходити з канських фестивалів і з дубайських кінних перегонів.
Ніхто не буде вкладати гроші в неіснуючий проект, тобто з нуля спонсора знайти практично неможливо, хіба що тільки це не ваш знайомий, батько, чоловік, жінка… Спонсорський інтерес до проекту є тоді, коли цей проект уже популярний, коли уже працює, є аудиторія, є вимір аудиторії. У нашій програмі цільова аудиторія – жінки 25-35 років з середніми та вище середнього статками у великих містах, найбільш приваблива комерційна аудиторія. Така аудиторія цікавить будь-якого спонсора, бо вона здатна купити все – від помади й до шампанського.
Перше, про що треба думати молодим журналістам, це не спонсор, бо спонсор вас не врятує, він не прийде просто, щоб підтримати молоде дарування, він передусім цікавитиметься рейтингами проекту. А конкретні рейтинги існують у програмі, яка вже створена й розкручена. Тоді й спонсори підтягнуться. Зараз канали дуже відкриті до пошуку нових ідей. Загалом йде пітчінг ідей, коли шукають нові ідеї, нові сценарії, нових людей, авторів, які щось пропонують, нові формати й теми. Тому спонсори це вже на другому рівні успіху, на першому рівні потрібна хороша ідея. Моя особиста порада молодим журналістам – пройти якийсь шлях самостійно, створювати щось самому. Навіть примітивно зняти на телефон і змонтувати. Ніхто не буде звертати увагу на те, що якось по-аматорськи знято, важливо те, наскільки цікава й глибока ідея. Далеко не всі ідеї реалізуються. Але якщо вдасться, то тоді з нею можна працювати довго. Як от «Світське життя» – вже 12 років.

«ПОТРІБНО ДОТРИМУВАТИСЯ ЛИШЕ ЦИХ ТРЬОХ ПРИНЦИПІВ»…

Сьогодні «другі екрани» («second screen») конкурують з телебаченням, вони витісняють молодіжну аудиторію з телевізійного екрана. На класичному телебаченні залишається все більш старша, більш консервативна аудиторія, яка не дивиться YouTube по телефону. Тому популярність серед літніх людей – це одне, а популярність в інтернеті – інше.
На глобально-світовому телевізійному ринку є такі види контенту: ігрові драми, тобто серіали, реаліті-шоу, концертні або талант-шоу, ігрові квізи або студійні вікторини – тобто 4 різновиди телевізійного контенту. Всі вони популярні, однак, з різними трендами. Кожен рік у Каннах відбувається телевізійний ринок, де вирішують – що модно, а що ні. Але всі ці 4 різновиди залишаються завжди в обоймі і у кожній країні черговість популярності цих різновидів особлива й залежить від економічних, політичних та соціальних характеристик. У нашій країні проникнення інтернету все ще досить низьке, у нас все ще великий відсоток людей, які дивляться телевізор, а не інтернет. Однак диджіталізація телевізійного простору в Україні наступила, вона вже крокує. І ми потроху будемо переорієнтовуватися і йти в цьому напрямку.
Є таке дуже важливе правило в американській тележурналістиці, яке формулюється так: «Don’t tell me – show me». Тобто головний принцип телебачення це показувати, це картинка, це те, що людина сприймає зором. Вона звичайно чує інформацію також, але аудіоінформація на телебаченні це всього лише додаток до картинки. І от про це треба не забувати. Тому що наше телебачення, особливо традиційне, яке з радянського походить, воно за своїм принципом і основую має редакторський підхід – спочатку пишуться величезні закадрові тексти, а потім уже вони перекриваються відео. Далі у всі ці тексти вкрапляються маленькі фрагменти інтерв’ю. Ми намагаємося працювати так, щоб все відразу відбувалося в кадрі – якась цікава дія, інтерв’ю. Все має бути в русі, зображення постійно має змінюватися. Надаємо переваги коротким ефектним інтерв’ю з оригінальною візуальною подачею без статики.
От власне такий наш лайфхак, такий наш вихід із ситуації «як зробити такий невидовищний жанр як інтерв’ю більш видовищним і популярним». Розподіляється за таким принципом: 30% закадрового тексту, що, наприклад, в теорії американського телебачення взагалі на останньому місці, і 70% – це пряма мова інтерв’юйованих. Для глядачів це набагато ефектніша, зрозуміліша, цікавіша інформація, ніж та, що за кадром хтось постійно монотонно розповідає.
Всі американські шоу зроблені з мінімумом закадрового тексту, а іноді й взагалі без нього. В американських реаліті-шоу, на відміну від наших адаптацій, майже немає закадрового голосу. Диктор, який щось там бубонить над картинкою – це зовсім не в тренді й зовсім це не працює. У нас все ще люблять, щоб диктор все пов’язував, щоб все пояснював за кадром. У стандартах американського телебачення, яке все-таки є найвпливовішим і найпотужнішим у світі, сказано, що якщо глядач з дії в кадрі чогось не розуміє і цю дію треба пояснювати, тоді це погана робота. Телебачення – це дія, яка відображена картинкою. А якщо потрібні пояснення, значить, дія відображена невдало. Тому закадрова дикторська начитка для сучасного комерційного популярного телебачення – це лише маленьке доповнення до основних складових і воно далеко не на першому місці. Тому коли у нас створюється програма, спочатку пишуть текст, а потім вже доповнюють візуальним рядом. Це таке редакторське телебачення, яке танцює від протилежного. А треба все таки відходити від відео, картинки, дії, від того, що знято, від руху в кадрі.

Є ще одне важливе телевізійне правило: «Все, що можна не сказати, не говори». Тобто, все, що можна з вашого тексту, який ви написали для телебачення, викинути, то викидайте. Графоманія в телевізорі не потрібна. Чим коротшим і стислим буде текст, тим краще для телебачення, тому що такий засіб, як текстова начитка, має бути мінімізованим. І максимізовані синхрони людей. Отже, все, що можна не казати, не кажіть.
Наступне правило – не відволікайтеся від фокусу, тримайте фокус. У кожної історії – чи це репортаж, чи це портрет якоїсь людини, будь-яка форма телевізійна. Будь-яка форма телевізійної журналістики передбачає тему, будь-який з цих фрагментів зроблений на якусь тему. І от перед тим як писати або монтувати матеріал, підбирати відео, підбирати героя, ви маєте чітко сфокусуватися на темі, сформулювати її для себе. Одним реченням! Ви чітко маєте зрозуміти про що ви говорите. Будь-яка ваша історія має бути вкладена у такі три слова: щось відбулось з кимось, якось відбулось, і відбулося якимось чином. Потрібно дотримуватися всього цих трьох принципів.
Дуже важливо навчитися редакторській майстерності. У будь-якій програмі є кілька рівнів редактури. Передусім головний редактор, який багато чого змінює в текстах журналістів, в текстах молодих авторів. Будь-які тексти редагуються. Так от для того, щоб ви потім зрозуміли, чому вас редагують, як саме вас редагують, чому саме «відрізають» половину тексту, як його змінюють – треба вміти бути редактором самому собі. Треба свій власний текст дуже критично переглядати і читати його для себе вголос. Якщо ви самі будете постійно вдосконалювати свій текст, постійно «відрізати» від нього зайве, знаєте, як кажуть «що таке мистецтво скульптури? Це вміння відрізати зайве».
Стосовно інтерв’ю. Треба вміти ставити себе одразу в дві ролі – не тільки бути інтерв’юером, а й інтерв’юйованим. Ви завжди маєте продумувати, яка теоретично може бути відповідь людини. Треба уникати банальностей і обов’язково ставити себе на місце інтерв’юйованого.
Телебачення – це не вікно в сусідню кімнату, навіть якщо це і такий формат типу «Дом 2» чи «За склом», навіть якщо це підглядання за життям Кім Кардаш’ян. Все одно це не справжнє вікно до сусіда, це сконцентрована реальність, де згущені фарби і де все зроблене більш яскраво, ніж воно є насправді. Воно може бути або в краще, або в гірше – реальність підмальовується в той чи інший бік. Може бути більш оптимістично або більш песимістично. Будь-яка зйомка і будь-який монтаж – це суб’єктивний вибір конкретних людей. Один оператор знімав би так, інший по-іншому – і був би зовсім інакший портрет людини. Одна і та сама людина чи подія, а показ може бути як «плюс» або «мінус». Тому телебачення показує дуже суб’єктивну картину. Просто передати реальність якою вона є – це вебкамера. А коли щось монтується чи знімається – це уже суб’єктивний вибір.
Ми в нашій програмі не відображаємо реальність такою, як вона є. Ми обираємо з тієї реальності те, що нам підходить для того, щоб створити ілюзію суцільної краси, щоб створити ілюзію справжньої зіркової атмосфери. У нашому проекті реальне життя стає світським. Це і є розважальне телебачення – створення власної паралельної реальності, яке краще або гірше, ніж реальне життя.

Студенти отримали сертифікати учасників та подарунки від медіаплатформи Campus Radio Ukraine/Студент-TV. Тренінг пройшов за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.

Організатори тренінгу й студенти медіаплатформи Campus Radio Ukraine/ Студент-TV дякують партнерам і колегам, які долучилися до проведення вебінару.

Матеріал підготували аспірант Інституту журналістики Ганна Ренська та професор Інституту журналістики Олесь Гоян.