Це проєкт, який побудований на монологах – щирих і безпосередніх. Це перші спроби першого курсу НН Інституту журналістики ось так спільно розповісти про те, що хвилює сьогодні, на третій рік повномасштабної війни. До цієї десятки історій можна додати ще сотні й тисячі таких подібних, але кожна з них все-одно буде неповторною і зворушливою. Бо це – історії тих, хто назавжди запам’ятає той день три роки тому, коли довелося стати дорослими!
Владислава РОГОВА: Війна досі впливає на нас усіх, вона залишила слід у нашому характері, в наших рішеннях, у нашому погляді на життя. Але головне, що я зрозуміла за ці три роки, — попри біль і втрати, ми не зламалися. Ми стали іншими, але ми залишилися собою. І попереду — тільки боротьба за те, щоб знову навчитися жити без війни.
Ліза ПОБЄДНОВА: Війна не закінчується там, де стихають постріли. Вона ходить за тобою і опускає на землю кожного твого щасливого моменту.
Софія ПОППЕЛЬ: Війна. Чи могла б я колись припустити, що це слово стане таким реальним та болючим для мене? Що одного ранку я прокинусь від слів батьків, які звучатимуть як грім серед ясного неба: “Почалося”. Здавалося, що світ тріщить по швах, але мозок відмовлявся це сприймати.
Анастасія ПРОДАН: Думка «За що це нам?» не покидає мене ні на мить. Чому росія досі веде війну проти України? Я хочу миру, але не миру шляхом капітуляції чи приниження, а миру справедливого, миру після перемоги!
Дар’я ПОБЕРЕЗНІЧЕНКО: Я виросла, бо не мала вибору. Бо коли війна приходить у твоє життя, вона забирає твоє дитинство разом із домом, спокоєм, мріями.
Софія РУМЯНЦЕВА: «Коли я переїхала до Києва та поступово прийняла усе, що зі мною відбулося, почала все більше приходити до тями. Події загартували мене та навчили бути сильною попри все. Війна змусила подорослішати раніше, але водночас вона зробила мене рушійною силою для держави, котру я ні за що не віддам російським загарбникам».
Софія РОЩЕНКО: “Я прокинулася не від будильника, а від повідомлення: «Нас бомблять».”“Ми знаємо, за що боремось, і знаємо, що вижити – це теж спротив.”“Бо Україна – це не просто місце на карті. Це люди, які, попри все, не здаються.”
Оля САЧЕНОК: Ми більше не лякаємося сирен, не біжимо до укриття при кожному вибусі. Ми стали іншими. Ми звикли жити у світі, де щоночі летять ракети. Ми усвідомлювали, що наше дитинство закінчилося ще 24 лютого, що ми виросли надто швидко, що вже ніколи не будемо такими, як до війни.
Поліна ПІКУЛЬ: Боляче згадувати своє життя до війни і розуміти, що так як раніше вже ніколи не буде. Боляче усвідомлювати ту реальність, в якій ми живемо щодня. І боляче від того, що невідомо, коли наше життя знов стане нормальним, і чи стане воно колись таким?
Марія РЯБУШ: Три роки. Це вже не просто цифра. Це три роки, відколи життя розділилося на «до» і «після».
Майстерня доцента кафедри аудіовізуальних медіа НН Інституту журналістики Марії АНДРЮЩЕНКО