27 жовтня 2016 року в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбувся тренінг “Радіошоу: ремесло та індивідуальність”, який провела випускниця Інституту, а нині – медіатренер, журналіст, співачка, конферансьє, ведуча ранкового шоу «Камтугеза» на Радіо Рокс Соня СОТНИК.
Студенти з одинадцяти українських ВНЗ зустрілися в одній аудиторії: Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київського університету імені Бориса Грінченка, Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, Сумського державного університету, Одеського національного університету імені Іллі Мечникова, Маріупольського державного університету, Запорізького національного університет, Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, Львівського національного університету імені Івана Франка та Чернігівського національного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка. Відбувся також телеміст (онлайн-конференція) з групами студентів Сумського державного університету та Одеського національного університету імені Іллі Мечникова.
Студенти отримали сертифікати учасників та подарунки від медіаплатформи Campus Radio Ukraine/Студент-TV. Тренінг пройшов за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.
Про молодість і старість.
Отже, чому у назві нашої зустрічі такі слова як “ремесло” та “індивідуальність”? Ми прийшли в студію Роксу тоді, коли Сергію Васильовичу Кузіну виповнилось 46 років, а мені трошки менше. Загалом це було дивно, бо на старті комерційного радіомовлення в Україні, який припав на початок 90-х, на радіостанціях працювали достатньо молоді люди – 22-25 років. І вони швидко ставали доками у професії завдяки передусім молодечій енергії. В сучасній журналістиці молодість перемагає старість. Це факт. Ми знали про це й коли вперше вийшли в ефір, то думали, що це буде лише на один рік¸ просто, щоб підштовхнути рейтинг радіостанції. І вже потім… на пенсію…Однак, так не сталося. В ефірі ми вже 7 років, не змінюючи складу. З нами вже виросло покоління. Ті, які тоді пішли в третій клас, зараз вже закінчують школу і ми їх знаємо всіх поіменно, бо спілкуємося з ними щодня. Ми, до речі, єдина радіостанція в Україні, на якій працюють люди старше 40-50 років.
Якщо ви працюєте на радіо, то можете спокійно їздити метро, громадським транспортом. До вас ніхто за автографом не підійде. Й слава так просто не прийде. Але якщо ви будете телефонувати в якісь установи, то вас будуть завжди впізнавати за голосом. Як зробити цей голос упізнаваним? Як позбутися зіркової хвороби, яка теж може виникнути на радіо? Як не перейти з радіо на телебачення? Як зрозуміти, що ти індивідуальність на радіо і що радіо – твоя професія, твоє ремесло. Про це сьогодні будемо говорити.
Але спочатку ще раз про молодість і старість. Я, як голова радіожурі фестивалю “Студентський МІКС”, звичайно переслухала всі студентські радіопрограми, подані на конкурс, й склалося загальне враження, що дуже багато робіт було створено в найкращих традиціях 80-х років. Важливо усвідомлювати, в який час ти живеш, і який сьогодні рік. Мені було дуже дивно констатувати, що багато радіопрограм було створено “старими людьми” – за віком, за підходом, за відчуттям часу. Це дуже неправильно.
Про команду.
Що ж, я буду намагатися закохати вас в радіо і переконати, що радіо може бути професією, яка займатиме всі 24 години доби. Індивідуальність на радіо – про це мріє кожен, хто приходить в радіоефір, мовляв, я настільки крута, оригінальна, індивідуальна, просто самородок, мене відразу ж помітять, все складеться у кар’єрі феєрично. Насправді все відбувається не зовсім так. У нас були двоє співробітників, які прийшли на радіо і сказали “ні, нам не треба грошей, просто дайте нам постояти поруч”. І вони щодня приходили на роботу, щодня стояли поруч, варили каву, просто хотіли бути поруч. І головне – дуже сильно хотіли в нас працювати. Після декількох місяців, коли вони довели свою лояльність і перенесли всі “тортури”, які напевно тільки можуть бути в творчому колективі ранкових шоу, вони досягли своєї мети і стали одразу продюсерами ранкових шоу. Не просто людьми, які приносять каву чи чай, не просто якимись помічниками. А продюсерами! Це дуже важлива вакансія, яка є на радіостанціях і якщо ви хороший редактор чи журналіст, вам інколи також доведеться почекати, поки прийде успіх. Команда ранкового шоу – це насправді НЕ ведучі. Це величезна команда, яка працює над кожним вашим словом, і те, що ви чуєте в ефірі, це є кінцевий командний результат. Ведучі насправді є просто інтерпретаторами та імпровізаторами текстів.
Про аудиторію.
Коли ми створюємо радіо комерційне, то розуміємо, що аудиторія не є однорідною й, можливо, такою симпатичною, як би нам хотілося її уявити. Коли малюємо портрет наших слухачів, то розуміємо, що це не той хлопець чи дівчина, які дефілюють гарно вбраними Хрещатиком чи бульваром Шевченка. Наша аудиторія абсолютно різнопланова. І ми розуміємо, що якщо ми від’їжджаємо десь в якусь область або бачимо перед собою невеличку хатинку в Карпатах, діставатися до якої пішки кілометр вгору, то розуміємо, що там можуть не знати про останній альбом групи “Sepultura”, і відповідно нам треба “вирівнювати” загальний портрет нашої цільової аудиторії. Коли створюється будь-яка комерційна радіостанція, варто завжди себе запитати, а хто ж тебе буде слухати?
Коли ми розуміємо – хто, починаємо запитувати себе – а скільки їх? І ось ми на Роксі придумали портрет свого слухача. Ми б хотіли, наприклад, щоб нас слухала професура, всі з вищою освітою, всі з кандидатськими дисертаціями. Ми розуміємо, що їх буде 15 чоловік. А чи є в них гроші? Ми розуміємо прекрасно, що, на жаль, в нашій країні не цінується праця професорів, кандидатів наук і вони заробляють не так багато. Тоді що ми їм будемо продавати? І що вони зможуть купити? Зрозуміло, що ми вимірюємо аудиторію за кількістю та її привабливістю для наших рекламних партнерів. Але змінювати у зв’язку з цим наш портрет аудиторії не хочемо.
Про студентське радіо.
Коли ми говоримо про радіостанції, які створюють студенти для студентів – це мабуть найцікавіша штука, бо у тебе немає взагалі ніяких кордонів, ніяких зобов’язань щодо комерційного успіху програми. В мене є дуже хороша подруга, яка працює в Лондоні на невеличкій радіостанції в університеті. Вона як мистецтвознавець веде нічну й “дуже страшну” програму на студентському радіо про шведський death metal і там “відривається на повну катушку”. В неї є 4 слухачі. 4! слухачі на лондонському Сampus Radio. Вона їх знає, вони її теж, вони постійно спілкуються і ця програма фантастично успішна. Вона чітко працює на цю маленьку аудиторію. Коли в неї з’явився 5-й і 6-й слухач, а потім 7-й і 8-й, вона була щаслива. Бо ніхто не вимірює її рейтинги, тут питання швидше в самореалізації. Ви просто маєте шанс тренуватися і робити так, щоб стати впевненішими у собі.
Окрім того, студентські радіостанції відкривають нові можливості, нові таланти, музику, теми в кіно, мистецтві, науці. Сергій Кузін, мій партнер по радіошоу, працював в Америці на студентській радіостанції, і я знаю, що це його найкращий у житті досвід. З ним працювали фахівці, які виправляли і направляли, але ніхто ніколи не диктував, що і як йому розказувати.
Про програмний продукт.
Коли ми впевнилися, що знаємо свою аудиторію, починаємо створюватися продукт. Яким чином комерційні радіостанції дізнаються про те, що потрібно їхній аудиторії? Вони просто збирають свою аудиторію і запитують у неї. Ясно, що це не може бути так, мовляв, “а що ви хочете?”. Якщо ми поставимо питання таким чином, ніколи не дістанемо вірної відповіді. Тому тут, як в науці, у нас є деякі гіпотези, які аудиторія підтверджує або спростовує. Ми запитуємо в аудиторії, чи потрібні їм новини? Ми не запитуємо про те, скільки новин їм потрібно протягом дня, бо комусь потрібна година, комусь година й 15 хвилин, а комусь новини взагалі не потрібні. Отже, запитуємо: “Вам потрібні новини?” Вони кажуть: “Так, нам потрібні новини”. Тоді ми питаємо: “А які новини вас цікавлять? Вас цікавлять політичні новини?” І отримуємо відповідь “так” чи “ні”. “А може цікавлять спортивні, культурні, соціально-економічні новини, “новини твого міста?” Тоді ми розуміємо, з якою аудиторією маємо справу.
Ми можемо гіпотетично вважати, що тим самим 15-ти кандидатам наук спочатку потрібні новини про політику, потім про культуру, а вже далі – спортивні новини. Але насправді може з’ясуватися, що вони скажуть: “Ні, найперше нам потрібні новини спорту, потім новини культури, а вже далі – політика”. Все абсолютно треба перевіряти.
Те ж саме стосується музики. Ми також тестуємо й музику. Ми збираємо аудиторію, умовно наших кандидатів наук, і впевнені, що вони люблять діаметрально протилежні речі – класичну музику з Моцартом й Бетховеном й дуже-дуже важкий хеві-метал. І після опитування дійсно бачимо, що наша гіпотеза підтвердилася: вони дійсно люблять Моцарта й Бетховена і дуже-дуже важкий хеві-метал. Чи можна якось зміксувати це в одному ефірі? Не можна. Тому що ті, хто люблять класичну музику, не люблять хеві-метал, а ті, хто люблять хеві-метал – не люблять класичної музики. І тоді думаємо, що ж з ними всіма робити, й приймаємо рішення запропонувати їм всім класичний мелодійний рок, тобто мікс із класичної музики і важкого хеві-металу. Такий підхід, як правило, спрацьовує.
Ще одна професія, яка існує на радіо, це музичні редактори… Божественна професія. Ти постійно займаєшся улюбленою справою, постійно слухаєш улюблену музику, мало того, ще й намагаєшся якось її класифікувати, примусити її працювати на ефір. Але для цього треба знати не лише музику, але й основи музичного програмування, що з чим міксується, що з чим не міксується. Як ставити треки? Коли? В яку пору доби? А потім ще вступає в силу законодавство – скільки має бути українського, скільки – російського, американського, європейського? І чим більше на ринку радіостанцій, тим менший діапазон музики ти обираєш. Скажімо, в Одесі – 20 радіостанцій, і 5 з них працюють в одному форматі, тобто розраховані на одну аудиторію. Тоді вони конкуренти, й кожному музичному редактору та програмному директору треба фантазувати, яким чином можна “вкрасти” цю аудиторію в конкурента.
Чому радіо, як і театр чи книжки, до цих пір не вмирає, хоча йому кожного дня пророчать, що воно скоро стане неактуальним? Просто радіо сьогодні дуже чітко спеціалізує свою аудиторію. У нас на Роксі є канал важкої музики hard and heavy, канал рок-балад, окремий канал для гурту Океан Ельзи, окремий канал для Scorpions, окремий канал для AC/DC і окремий канал для Beatles, бо фани хочуть просто цілодобово з ранку до вечора слухати тільки AC/DC або тільки Океан Ельзи, і ми їх прекрасно розуміємо. Отже, створюємо канали, які обслуговують нашу аудиторію. І, коли йде опитування про преференції аудиторії, нам головне, щоби була відповідь: “Ми слухаємо Рокс, ми нікуди не йдемо з Роксу, ми слухаємо Рокс, де б ми не були, ми слухаємо Рокс, бо це для нас дуже важливо”. Ми маємо прив’язати аудиторію раз і назавжди до себе, й не відпускати до наших конкурентів.
Про психологію радіоефіру.
Коли ми створювали Рокс, то вбачали, що станція буде для 30-50-літніх чоловіків, які виросли на рок-музиці, і загалом гадали, що це буде достатньо нішева станція й не матиме суперрейтингу. І коли зрозуміли, що станцію почали слухати ті, хто до того взагалі не слухав радіо, зрозуміли, що наша спеціалізована аудиторія в країні є настільки великою, що можна говорити про фан-рух станції, про людей, які, якщо колись увімкнуть цю радіохвилю, то більше її не вимкнуть.
Радіо більшість людей сприймають як фон. І ми створили Рокс за всіма правилами комерційної фоновості, тобто зробили так звану “середню температуру” в ефірі, бо комусь дуже подобається Оззі Осборн, комусь – AC/DC, а хтось дуже любить групу Аkcent. Рок-музику колись слухали не так як зараз – синглами, тоді музику слухали альбомами, тому з першої до останньої композиції це для фанів рівноцінні хіти. Потім з’явилась ще одна аудиторія – це ті фани, які знають абсолютно все про рок, які, можливо, знають рок краще за нас. І не дай нам Бог помилитися в ефірі, сказавши, що це 4 трек, а не 3-й з альбому 1972 року. А якщо ти скажеш, що 1971 року, то анафема тобі буде назавжди. Тут помилятися неможливо, ми не маємо на це право! Бо це мінне поле. Слухачі просто є експертами у цій музиці.
Друга аудиторія це та, яка взагалі рок-н-рол ніколи не слухала. Це, наприклад, дружини тих чоловіків, які сказали: “О, мала, тепер ти будеш слухати мій музон!”. І вона терпляче, вже 7 років, тримаючись за кермо, з жахом слухає цю музику і починає поступово в неї закохуватись і теж ставати експертом.
Це також і діти, які виросли разом з вами. Ми постійно жартуємо з цього приводу, коли нам в ефір телефонують діти від 7 до 16 років, що вже добре знають AC/DC, й скаржаться, що вони в класі “білі ворони”, бо “я і ще один там хлопчик слухають рок, а всі решта слухають реп”. І ми також відповідальні за цю аудиторію, яка знає з групи Led Zeppelin лише одну композицію “Stairway to Heaven”, з Beatles – лише “Yesterday”, з AC/DC – “Highway to hell” і більше нічого. І цю аудиторію ми теж маємо прийняти.
Мало того, ще й є українське законодавство, яке на сьогоднішній момент квотує українську музику, й ми маємо акуратно вплести до AC/DC український рок, якого не було у 60-х, 70-х і 80-х роках. Не тільки ж Вакарчуком можна годувати аудиторію, треба все робити дуже уважно, щоб ні з ким з аудиторії не стався серцевий напад. Що таке радіо? Ти його увімкнув, тобі не сподобалось, ти його вимкнув. Все. Якщо ти купуєш газету й платиш за це якісь гроші, то тут газетярам потім все одно – чи ти прочитав, чи не прочитав. То в нас це дуже серйозний ризик, якщо ми щось робимо неправильно, автоматично падає рейтинг.
Є два підходи в просуванні радіошоу – спочатку ти його тихенько запускаєш, і дивишся, як на нього реагує аудиторія, а потім робиш якісь зміни. А є інший підхід – ти запускаєш масову рекламну кампанію, потім запускаєш радіошоу… й потім доводиться знімати це радіошоу з ефіру.
Раніше, на початку 90-х, ми на радіо брали вінілові платівки або диски, ставили свою улюблену музику, яку приносили з дому, і думали, що вона так само фантастично подобається всій аудиторії. Це були дійсно романтичні часи. Зараз такого й бути не може. Тепер майже у кожній радіостудії золотими буквами написано “якщо тобі подобається музика, то слухай її вдома”. Ми повинні запитати в аудиторії, що подобається їм?
І щоб не ображати смаки аудиторії, ти маєш гарно представити в ефірі кожну пісню, бо вона справді подобається людям. Як би ти не ставився до Олега Вінника, якщо ти працюєш на радіостанції, яка грає поп-музику, ти мусиш гарно і красиво для всього великого жіноцтва представити їхнього улюбленого співака – Олега Вінника. Я спеціально ходила на його концерт. Мені дуже цікаво вивчати аудиторію, її смаки, як вона реагує на різні ситуації. Чесно скажу – такого на концертах-“солянках” ще не бачила: виходить ВІА-ГРА, потім Павло Зібров, далі Ірина Білик – й аудиторія залишається прісною. І ось виходить Вінник – вся «бухгалтерія» встає, вмикає телефони, всі жінки абсолютно… Просто він розуміє, що зараз на українській сцені є абсолютно все, немає тільки принца. А він принц, у нього голубі очі, він білявий, в нього дуже вузькі джинси і біла сорочка. І це “вообще”, і це “вообще”…А ще й пісні в його виконанні… Просто принц і Попелюшки… І так працює шоу-бізнес, і так працює радіостанція. Ми точно маємо потрапляти у смаки своєї аудиторії. Тому, коли ми підбираємо ведучих, підбираємо програмний контент для радіостанції, повинні розуміти, що це не для бабці, не для брата, й не для колег. Це для потенційної аудиторії. Інтуїтивно можна якісь речі робити в ефірі, але краще в запитати в слухачів.
Про ризики.
Конкурентне поле в радіоефірі настільки велике, що краще не ризикувати. Ти щодня ризикуєш своїм ім’ям, яке ти ставиш під цією програмою. Тим паче, що ефір така штука, яка запам’ятовується мимовільно, тому тебе не забудуть. І будь-яку твою помилку теж не забудуть. Це звичайно класно, коли переказують потім в анекдотах, як ти працював в ефірі. Й таких історій багато. Особливо історій про вимкнені або не вимкнені мікрофони. А що? Були й такі випадки. Тому існує закон для радіомовлення – не вживати непотрібну лексику в ефірних студіях. На всякий випадок, бо мікрофон не виключив, і вся аудиторія дізналася про справжній твій інтелектуальний рівень.
Ще, знаєте, яке правило є у діджеїв, які працюють по 3-4 години в ефірі? Ніякої кави й чаю, ніякої води взагалі на робочому місці бути не може. Тому що рано чи пізно ти все одно те горнятко з чаєм перекинеш на звуковий пульт, і доведеться ремонтувати його за свій власний кошт. Крихти, їжа на робочому місці… Це неприпустимо. Краще в коротку перерву вийти зі студії і перекусити. Ну, не встигають інколи пообідати, доводиться це робити в ефірному процесі. Знаєте, чому колись всі так часто крутили композицію Led Zeppelin “Stairway to Heaven?” Тому що вона в оригінальній версії більше, ніж 7 хвилин, й за цей час, за 7 хвилин, поки ти її ставиш, можна займатися чим завгодно, тому це була найпопулярніша пісня на радіо.
Про ведучих.
Ведучі можуть бути абсолютно різними. Ти можеш підбирати їх за віком, освітою, за кумівством, з родичів. Принципи підбору абсолютно різні, головне, щоб вони були успішними.
Чи може для аудиторії, якій 15 років, працювали людина, якій за 60? Виявляється, що може. Коли створювалась радіостанція “Ультра” на початку 2000-х, то про серйозний, потужний сучасний рок п’ятнадцятилітнім повідомляла… диктор центрального телебачення. Вона читала їх таким самим голосом, яким зачитувала новини на центральному телебаченні: “Шановні слухачі, прослухайте, будь ласка, останні новини про новий альбом групи Gotthard. Він був випущений буквально декілька днів тому назад…”. Це було з одного боку смішно, а з іншого фішкою радіостанції.
Або ж – Сергій Васильович Кузін, оскільки він є уособленням музичної рок-енциклопедії… Якщо б ми поставили на Рокс 20-літнього юнака, чи довіряли б йому ті, кому сорок чи п’ятдесят, й хто виховувався на Motley Crue? Озі Осборн гарно колись сказав: “Хто гарно пам’ятає 60-ті, той в них не жив”.
Однак, на кожній станції є свої уявлення про ведучих. Наприклад, на Kiss FM зробили ставку на клубних діджеїв, коли ведучі поєднують роботу в клубі й ефірі, на Радіо-Мелодії звертають увагу на класичну подачу матеріалу, для них дуже важливою є чистота мови й неможливим вживання слів паразитів або неологізмів. На Радіо Релакс, оскільки аудиторія на 70% жінки, підібрали чоловічий голос, який є максимально комфортним і приємним для кожної жінки. Цей голос говорить жінкам саме ті слова, які вони хочуть почути – про кохання, про те, що завтра буде краще, ніж сьогодні…
Треба постійно вивчати смаки. Треба постійно розуміти психологію слухача. Ти постійно повинен думати – чим він займається зараз, про що він думає зараз, хто з ним поруч. Наприклад, один з відомих продюсерів скаржився мені на Радіо-Релакс, мовляв був у нього романтичний вечір, він прийшов додому, вмикнув радіо і подумав “от зараз ще трошки вина, Радіо-Релакс, і… в принципі вона буде моя”…. Зранку він телефонує мені й каже:
– А ти можеш щось із тим мужиком зробити?
– З яким мужиком?
– Ну з тим, який після кожної пісні каже “Радіо Релакс”. Розумієш, тільки я романтично налаштовуюся, як він мені цією фразою всю малину псує.
Що ж, про такі нюанси також треба думати. Хоча, якщо на радіо є персона, індивідуальність, то це чітке потрапляння. На радіо зірки зазвичай працюють в ранкових шоу, але вони за це дуже дорого платять, передусім здоров’ям. Ми все хочемо перейти у вечірнє шоу, але нам не дозволяють. Це є одночасно й кайф, і трагедія. І відмовитись від ранку неможливо. Ми це робимо із величезним задоволенням і сподіваємось, що ще трохи протримаємось і станемо найстарішим ранковим шоу в історії українського радіо. Ми до цього йдемо, і я сподіваюсь, що дійдемо.
Зараз дуже модно ставити в студіях веб-камери для того, щоб наша аудиторія могла ще й спостерігати за тим, як ми працюємо. Зрозуміло, що ведучі – це атмосфера ранкового шоу, й слухачі казна-як можуть ту собі атмосферу уявляти й домислювати. Однак, коли вмикаєш веб-камеру й бачиш двох абсолютно сумних людей, які сидять, впершись в монітори, то питання з атмосферою відпадають відразу ж. Просто в студії принципово нічого не відбувається. Атмосферу ми створюємо собі самі. Головне, щоб не було “радійної шизофренії”, коли ти виходиш в ефір, говориш “доброго ранку!” і уявляєш, що тебе ніхто не слухає. Ну, ніхто, жодна людина, просто ти розмовляєш сам із собою. Це справді жах радійника.
Про любов.
Бажання піти на радіо невідомо з яких причин – це, напевно, найкрутіше, що може бути в нашій професії. Якщо є причина – це вже ремесло, це не любов. Справжня любов – це тоді, коли ти ходиш на роботу не знати чого. І це прекрасно.
Організатори телемосту й студенти медіаплатформи Campus Radio Ukraine/ Студент-TV дякують своїм партнерам і колегам, зокрема Раїсі Стоян, викладачу кафедри журналістики і філології Сумського державного університету та Ірині Мацишиній, доценту факультету журналістики, реклами та видавничої справи Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, які запросили до студій поважні студентські аудиторії, а також технічним службам обох університетів.
Матеріал підготували аспірант Інституту журналістики Ганна Ренська та професор Інституту журналістики Олесь Гоян.