28 жовтня 2016 року в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбувся тренінг “Ведучий політичних телепрограм: команда та індивідуальність”, який провів експерт з засобів масової інформації, медіа-тренер, журналіст, Голова правління ГО “Громадське радіо” Андрій КУЛИКОВ
Студенти з одинадцяти українських ВНЗ зустрілися в одній аудиторії: Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київського університету імені Бориса Грінченка, Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, Сумського державного університету, Одеського національного університету імені Іллі Мечникова, Маріупольського державного університету, Запорізького національного університет, Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, Львівського національного університету імені Івана Франка та Чернігівського національного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка. Відбувся також телеміст (онлайн-конференція) з групами студентів Сумського державного університету та Одеського національного університету імені Іллі Мечникова.
Студенти отримали сертифікати учасників та подарунки від медіаплатформи Campus Radio Ukraine/Студент-TV. Тренінг пройшов за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.
“Брехня вбиває…”
Я не так давно усвідомив з особливою гостротою, що брехня вбиває. Щоразу, коли ми приховуємо інформацію, чи поширюємо недостовірну, неперевірену, вигадану інформацію, вона вбиває. І не тільки репутацію людей й віру в людей. Вона вбиває реально. Життя і здоров’я багатьох людей залежить від того, як ми працюємо. Брехня вбиває з обох боків, де б вона не була. І брехня заради якоїсь шляхетної мети залишається брехнею. Шляхетну мету можна виправдати саме тим, що про неї говорять правдиво. Якщо заради того, щоб згуртувати і надихнути когось на здійснення шляхетних справ, ми починаємо брехати, це означає, що ми вводимо людей в оману.
Навесні 2014 року, коли я виходив до людей, які мітингували в Донецьку на площі Леніна, і вони впізнавали у мені людину з українського телебачення, було дуже багато звинувачень, що ми брешемо. Два конкретні приклади. Перший – чому ви так багато розповідаєте про героїв Небесної сотні, які загинули на Майдані, а в той же час, наприклад, у Горлівці була катастрофа на шахті, загинуло 8 людей і ви про це мовчите? Сталося так, що саме в той день я переглядав новини кількох українських телеканалів і принаймні на чотирьох з них бачив докладні репортажі про цю катастрофу на горлівській шахті. Тому мені було чим аргументувати відповідь на таке звинувачення: я навів час, коли в загальнонаціональному ефірі були ці сюжети, й назвав телеканали, тому звинувачення було знято. Людей увели в оману, тому вони думали, що “наші життя для тих, хто там у Києві, нічого не важать”. То була брехня, запущена на Донбасі, яка відіграла величезну роль у розпалюванні ненависті й непорозуміння. Тому брехня вбивала.
Однак, далі мене запитали: “А чому на українському телебаченні нас називають дебілами й злочинцями?” І тут я розгубився, бо мені не могло навіть на думку спасти, що колеги могли вживати такі слова щодо своїх співгромадян.
Я повернувся до Києва із відчуттям, що люди там абсолютно дезорієнтовані. І уявіть моє не тільки здивування, а й приголомшення, коли на наступний день, увімкнувши один з українських телеканалів, у ток-шоу я почув українського політика, який сказав: “А з ким розмовляти на Донбасі? Там залишилися лише декласовані неосвічені люди…”, і так далі. Так, слова “дебіт” або “злодій” не було сказано, але суть була однозначною. І це була брехня, яка поширювалась звідси політиками, і вона також вбивала. Ми не доїхали до них, а вони не приїхали до нас. Ми комусь повірили, а вони повірили іншим. І ця обопільна або одностороння брехня вбивала. І вбиває й досі.
Брехня не обов’язково породжена десь там за кордоном, хоча інформаційна й військова агресія звідтіля здійснюється. Брехня часто виникає просто в нашому середовищі. Часто диктується миттєвими політичними інтересами, іноді виникає з непрофесійності. Я знову і знову наголошую – брехня це не лише, коли ти щось навмисне вигадав і поширив, це й коли ти заплющив очі на важливі обставини і приховав їх від твоєї аудиторії. Іноді ми інформацію підлаштовуємо під свої переконання, й впритул не бачимо того, що робить картину світу повнішою.
Брехня вбиває. І приховування правди вбиває. Колись один американський журналіст дізнався про заплановану висадку кубинських контреволюціонерів у затоці Свиней на Кубі. Він міг оприлюднити ці дані, але цього не зробив, бо йому сказали радники: “Там ж є наші люди, борці за справедливість й проти комуністичного режиму Кастро. Якщо ти напишеш, що вони мають там отоді-то висадитися, то їх всіх перестріляють або упіймають в полон і закатують”. Інформація не була видана у засобах масової інформації, але, не зважаючи на це, сталося так, що десант все-одно було розгромлено, багато загинуло чи опинилося в полоні. Питання насправді в тому, що оприлюднивши таку інформацію, журналіст міг зірвати десант, однак це врятувало би життя тих, хто зрештою загинув. І ми часто опиняємося перед такими дилемами.
Інший приклад із зарубіжної практики – вторгнення Сполучених Штатів і Великобританії до Іраку. На той час у Британії був дуже потужний рух проти війни, наприклад, в марші за мир взяло участь мільйон людей. А уряд мав представити у парламенті доповідь, яка би доводила, що в Іраку є зброя масового знищення і вона становить загрозу для цілого світу. Доповідь було представлено. Парламент проголосував за участь Британії у військових діях. Загинули десятки тисяч іракців, сотні західних союзників. Війна в Іраку триває й досі, люди гинуть мало не щодня. І от, коли рішення уже було ухвалено, один журналіст з ВВС опублікував інтерв’ю із знаменитим (але про це не було сказано) доктором біохімічних наук, який сказав, що уряд приперчив деякі дані доповіді. Себто дещо вигадали, дещо додали, щоби зробити позицію за війну виразнішою і переконливішою. Ясна річ, що журналіст приховав своє джерело інформації, але аналіз статті підказав спецслужбам й іншим аналітикам, що таку заяву могли зробити лише двоє науковців у всій Великій Британії. Почалось розслідування. З’ясували дуже швидко, що один із цих людей у цей час був у Сполучених Штатах Америки і з ним не могли говорити, інша людина була у лікарні, й з нею також не могли спілкуватися. Залишався методом виключення один доктор Кері. І це ім’я було кинуто у засоби масової інформації. “Зрада! Зрадник! Негідник!”. Доктор Кері витримав півтори доби, а потім пішов до найближчого лісу і там повісився. Як бачимо, брехня вбила кілька тисяч людей в одному кінці світу й ще одну людину у Британії.
Брехня повертається. І вона часто-густо б’є по абсолютно невинних людях, більше того, по людях, які намагаються говорити правду. Про це ми маємо пам’ятати під час війни, коли час від часу спалахують такі твердження “під час війни про своїх або тільки добре, або нічого”. Війни закінчуються. І якщо ми брешемо під час війни, то і після неї дуже важко зупинитися. Після війни дуже складно повернутися до мирного життя, якщо ми навчилися брехати.
Коли я прийшов працювати в радянський орган зовнішньо-політичної пропаганди, газету “News from Ukraine”, мій товариш, який працював уже більше року працював, сказав:
- А знаєш три принципи радянської журналістики?
- Ні, – сказав я, нашорошив вуха.
І він каже:
- Слухай, перше: не пускають у двері – лізь у вікно. Друге: якщо події нема – створи її. І третє: брехня на користь радянської влади, то свята правда.
Взагалі, лише одне з цих 3-х правил є дійсним, а саме – не пускають у двері – лізь у вікно. Бо у нас досі, не зважаючи на те, що вже 25 років як розпався Радянський Союз, в Україні будують демократичне суспільство, й досі нас у багато дверей не пускають. І що ж? Доводиться лізти у вікно. Іноді, навіть б’ючи шибки, хоча краще цього не робити, бо якщо ти розбив шибку, то можеш сам порізатися, і люди, які потім будуть міняти шибку, також можуть постраждати.
А от друге “правило”: “Якщо нема події – створи її”, це вже теж про брехню і правду. Ми часто-густо видаємо за події те, де насправді події немає. І новини немає. Тому український телеефір захаращений так званим “паркетом”, “засєдаловом’, різноманітними сесіями. Подій там немає. І новин там, по суті, також немає.
Ну а брехня, не тільки на користь радянської влади, на користь будь-якої влади, не може бути святою правдою, бо вона залишається брехнею. Дуже багато брехні на користь російської влади зіграло роль у тому, що багато українців вважали, що бути під Росією набагато краще, ніж бути в складі України. Брехня на користь української влади зіграла також дуже погану роль, бо у багатьох з нас зародилось відчуття, що ми потужні й нам не страшні якісь загрози з-за кордону. Незнання і перебування в ілюзорному, в уявному світі, робить людину, цілі народи й цілі країни беззахисними, вразливими. Знання правди дає нам щит і захист. І українцям значною мірою захист можуть надати наші засоби масової інформації і ви, журналісти. Тому спробуйте керуватись таким принципом – у будь-якому інтерв’ю потрібно поставити бодай на одне запитання більше, ніж це абсолютно необхідно. Готуючи репортаж треба підійти до людей або до обставин бодай на один крок ближче, ніж це абсолютно необхідно. Зблизька видно краще, можна почути не тільки те, що вам людина каже, але й те – як вона це каже, наскільки в неї змінюється дихання, зрештою який у неї одеколон чи парфумам. Обставини дуже важливі, й ви тоді не збрешете. І тоді, що більше правдивої інформації дізналися Ви, то більше правдивої інформації дізнаються від Вас.
“Виявляється, найлегше за все поміняти ведучого…”
Яке це все має значення для теми сьогоднішнього тренінгу, яка визначена як “Ведучий політичних телепрограм: команда та індивідуальність’? Абсолютно на 100%, адже робота ведучих засадничо не відрізняється від роботи інших журналістів. І особливо ті, хто працює на телебаченні й на радіо, хоча мені так і хочеться поставити радіо на перше місце, мають бути готові до того, що в несподіваний момент вас затягнуть в ефір, посадять або поставлять перед камерою і скажуть “веди!”.
1998 рік, з каналу “1+1” через політичний тиск йде Олександр Ткаченко з усією командою програми “Післямова”. Значить, треба їх замінити. Програми “Післямова” вже немає, але залишається година ефіру й її треба чимось закрити. Якщо у колективі є достатньо професіоналів, то це легко. Якщо ні, то починається гарячкове вихоплювання спеціалістів з інших телеканалів. У результаті в команду, навіть послаблену, приходять люди, які один одного не знають, багато часу витрачається на те, щоб вони “притерлися”. В результаті страждає ефір.
Як кажуть – “поганий той солдат, який не мріє стати генералом, і що у кожного єфрейтора в загоні є маршальський жезл”. Не ставте собі це за мету, бо часто робота телевізійного ведучого, особливо у політичних програмах, не така вдячна штука, як здається. Вона невдячна, бо нам доводиться увесь час мати справу з різними людьми, й психологічно це важко. Навіть, якщо всі ці люди вам приємні й цікаві. Вони по-різному спілкуються й виглядають, по-різному розмовляють. А це значить, що вам доводиться підлаштовуватись під них.
Наша робота – це така психологічна штука, коли ми маємо розмовляти з людьми, виходячи з їхнього віку, професії, життєвого досвіду, статі, навіть місця проживання. І при цьому, змінюючи форму спілкування, залишати зміст таким, щоб не брехати. Зміна форми не є відступом від правди. Відступом від правди є зміна змісту. Коли ми вибудовуємо матеріал або цілу програму довкола форми, тоді зміна форми може бути брехнею. Однак, як правило, основним є зміст.
Іду я увечері купити води у кіоск у дворі мого будинку. Стоять двоє чоловіків, п’ють пиво. От один з них, побачивши мене, каже: “О, дивись, “свобода слова” іде!”. А я тоді справді ще працював у програмі “Свобода слова”, розправив плечі, привітно кивнув. А другий каже: “А щось ти тут не так виглядаєш, як у телевізорі”. А третій з таким знанням справи: “Ну так там же “свєт!”. І це є правда, що від найменшої і, здавалося б, непомітної, незначної деталі, залежить твій успіх і успіх цілого колективу. Світло, грим, костюм, ракурс, план, редактор, режисер… Перед тобою 7 екранів, бо є 7 камер. І маєш за якісь частки секунди визначитися, на яку камеру працювати. Немає неважливих людей на телебаченні. Більше того, потрібно намагатися постійно радитися з режисером “а чому ти саме в цей момент показуєш мене збоку чи зі спини?”… До речі, чому ведучого “Свободи слова” так часто показують зі спини? Тому що це філософія телепрограми, вона не робиться для ведучого. І це дуже важливо в порівнянні з іншими програмами, де в назві і на екрані постать ведучого є на першому місці. Ведучий бачить програму зсередини, його колеги бачать програму зблизька але iззовні, глядачі бачать програму на віддалі.
Виявляється найлегше у програмі замінити саме ведучого. Оксана Соколова понад десять років вела телепрограму “Факти тижня”. Програма авторська, однак за форматом така, що її легко замінила Оксана Гуцайт. Мені оператори, які знімають цю програму, казали, що спершу було враження, що до студії увійшла Соколова. І оскільки “Факти тижня” чітко структуровані і в команді не відбулося ніяких змін, програма не втратила ні рейтингу, ні престижу. А здавалося – “ну як же уявити цю програму без постійних ведучих?”.
Я свого часу замінив Савіка Шустера у програмі “Свобода слова”. Так, був певний період, коли багато уваги приділялось тому, що замість Шустера прийшла інша людина. Одні казали – “погано, бо замість досвідченого прийшов недосвідчений”, інші – “добре, бо замість іноземця прийшов українець”, треті – “там нічого не змінилося, все одно буде просуватися політика телеканалу ICTV й Віктора Пінчука?”. А потім всі вгамувалися й почали дивитися. Так само, гадаю, безболісно для програми відбулася заміна мене на Вадима Карп’яка. Він вписується в філософію цієї програми, хоча, звичайно, змінилася мова жестів, говірка, просто на зміну одній індивідуальності прийшла інша. Я в силу освіти й природніх інтересів більше знаюся на історії, географії, деяких філологічних аспектах, то Карп’як більше знається, за мене принаймні, на економіці. І він обов’язково використає ці знання в свій роботі, навіть якщо це політичне ток-шоу. Головне, не перекладати на інших те, що можеш зробити сам, і постійно вчитися новому, щоб завжди залишатися індивідуальністю.
“Питання не в журналістській освіті…”
Українська політика є такою, якою є політика у дуже багатьох країнах світу, там, де політика взагалі є. Бо є країни, де політики немає, а є лише диктатура. Українська політика, як і українська журналістика, український футбол, українська харчова промисловість насправді просякнута тими ж позитивами і негативами, які ми знаходимо у будь-якій іншій країні. Питання в пропорціях і у вашому ставленні до неї. Якщо не влаштовує політика – ідіть у політику. Не влаштовує журналістика – ідіть в журналістику. Не влаштовує питання із ринком праці – змінюйте ринок праці своїми власними силами.
Ви, наприклад, припускаєте, що в Сполучених Штатах Америки, у Великій Британії, в Німеччині є неякісна журналістика? Я працював в Британії і знаю, що там дійсно є неякісна журналістика, просто її набагато менше, ніж у нас, та й причини появи інші. Є неякісна політика і в Великій Британії, і в Польщі, де завгодно. Питання у масштабах. Мене свого часу страшенно вразило, коли у Британії спалахнув скандал про привласнення депутатами грошей, які їм видаються на депутатську діяльність, і про те, що двоє депутатів від консервативної партії за гроші поставили запитання прем’єр-міністру. Вразило не те, що вони це зробили, вразили масштаби зловживань. Бо за те, щоб поставити вигідне запитання прем’єр-міністру, кожен з депутатів отримав аж по тисячі фунтів стерлінгів. Порівняйте із сумами, про які йде мова в українському парламенті – там суми були від 5 до максимум 20 тисяч фунтів стерлінгів. Двоє депутатів у Британії пішли до в’язниці, вони втратили не лише свої парламентські місця а й шанс на майбутні десять років бути обраними в парламент. Тому питання не у рівні політики, а у тому, наскільки громадяни контролюють політиків. А ще краще власними силами, думками й діями показувати, що можлива чесна політика і вона вигідніша людям, ніж брехлива. Зрештою, як і в журналістиці.
Я давно не просто мріяв, а докладав зусиль для того, щоб перейти на радіо. І створення влітку 2012 року “Громадського радіо” якраз пришвидшило здійснення моїх мрій і реалізацію зусиль. Я вважаю, що радіо в Україні нині має хороші перспективи, бо ринок телебачення перенасичений, а на радіо навпаки бракує цілих секторів. Наприклад, дуже мало розмовних радіостанцій, бо в радіо не вкладають достатньо грошей.
Журналістом я став із безвиході, бо коли я закінчив факультет міжнародних відносин і міжнародного права Київського державного університету, то фахівці такого профілю в Україні були не-пот-ріб-ні. Усе міністерство закордонних справ тоді налічувало 100 людей технічного і дипломатичного персоналу. От мені і ще трьом однокурсникам дали розподіл у щойно організований Інститут соціальних та економічних проблем зарубіжних країн. Ми просто не повірили своєму щастю й прийшли туди. Однак, на нас там подивилися і сказали: “Хлопці, ви що, не розумієте, що це для звітності? Насправді місць для вас немає”. Й через півроку безробіття, коли заробляв випадковим розвантаженням вагонів і репетиторством, я пішов працювати в “News from Ukraine”. Мені запропонували місце кореспондента відділу пропаганди. І саме там я навчився не-на-ви-ді-ти пропаганду…
Серед моїх знайомих приблизно половина не має журналістської освіти. Питання насправді не в освіті, а в тому життєвому досвіді й тих знаннях, які ти отримуєш на додачу до журналістської освіти. Особливо цінуються люди, які, окрім загальних журналістських навичок, спеціалізуються на історії, медицині, економіці, спорті.
Журналіст-початківець має тренувати репортерські навички, бути репортером з загальних завдань. Це дозволяє відточити вміння працювати з фактами. Ви репортер й прибули на репортаж, маєте 5-10 хвилин, щоб зібрати необхідний матеріал. Тому передусім – спостережливість: якщо ви телевізійник, то яку картинку потрібно показати, щоб вразити свою аудиторію; якщо радіорепортер, то які звуки потрібні, щоб передати атмосферу події. І одразу визначитися – з ким розмовлятимете, і не гаючи часу – до них.
До речі, дуже раджу всім дивитися, слухати і читати. Не можна успішно працювати на телебаченні, якщо телебачення не дивитися. Й відповідно – слухати радіо чи читати пресу. А ще краще, якщо бути всебічно обізнаним, бо сучасний репортер повинен знати й уміти все, й передусім уміти в десяти словах передати ту інформацію, яка, наприклад, у нашій приватній розмові складатиме тридцять слів. Це відточує око, вухо і руку.
Ми, журналісти, творимо власний простір свободи, тому, або погоджуємося з тими умовами, які нам диктують, або знаходимо свій спосіб розширити його. І дуже важливо, щоб наш простір свободи поєднувався з простором свободи аудиторії. Чути свою аудиторію потрібно завжди, й коли тобі подобається, що вони кажуть, й коли не подобається. Можна все-одно залишатися незгодним з нею, але аудиторія також має право погоджуватися чи не погоджуватися з тобою. Важливо глядачам довести, що “я знаю, що ти знаєш, що я знаю, що ти знаєш”, тобто дати зрозуміти, що працюєте для них.
Що потрібно для створення якісної телепрограми? Передусім чесність, точність, неупередженість і небайдужість. Це стосується як новин, так і аналітики. Якісною є та програма, в якій справді сміються і справді плачуть, і то не є, наприклад, “консервований” сміх, коли тобі штучними нагадуваннями вказують, що прийшла пора сміятися.
В часи Майдану я три години поспіль дивився новини російського телебачення, яке за формою працює вдало і професійно, й особливо відшліфованими є стендами репортерів. Бездоганний кадр, постава, дикція і… і переконливість в очах. Тоді я звернув увагу на те, що вже дуже довго за часом репортери працюють у кадрі. І потім зрозумів, що те, про що вони розповідали, було неможливо ілюструвати, бо насправді не існувало. А показувати увесь час шини і людей у масках насправді непрофесійно. А в телепрограмах розповідалося про те, що в Києві панує атмосфера страху, по вулицях ходити небезпечно, а транспорт паралізовано. Про це було лише в стендапах, а ілюстративного відео, яке б підтвердило такі слова, не було.
Журналіст, ведучий політичних телепрограм, відповідальний за свої слова, і має бути небайдужим. Небайдужість іноді сприймається невірно – як те, що людина має ставати на той чи інший бік. Насправді, небайдужість в тому, як ми виконуємо свої професійні обов’язки, ставимося до аудиторії і до стандартів професії. Оце і є ознаками якості, професійності та індивідуальності.
Організатори телемосту й студенти медіаплатформи Campus Radio Ukraine/ Студент-TV дякують своїм партнерам і колегам, зокрема Раїсі Стоян, викладачу кафедри журналістики і філології Сумського державного університету та Ірині Мацишиній, доценту факультету журналістики, реклами та видавничої справи Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, які запросили до студій поважні студентські аудиторії, а також технічним службам обох університетів.
Матеріал підготували аспірант Інституту журналістики Ганна Ренська та професор Інституту журналістики Олесь Гоян.