НАШІ «КАЛИНОВІ МОСТИ»
Студенти Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка взяли участь у роботі україно-польського П’ятого Міжнародного телерадіофестивалю «Калинові мости», який учергове пройшов у Варміно-Мазурському воєводстві. Організатори фестивалю – Ольштинський відділ об’єднання українців у Польщі, Рівненська ОДТРК та Ольштинське телебачення і радіо – посприяли стажуванню чотирьох бакалаврів та магістрів Інституту журналістики на Радіо-Ольштин. Вперше за всі часи фестивального телерадіожурналістського руху в Україні студенти долучилися до закордонної поїздки журналістів-професіоналів, щоб отримати неоціненний досвід і враження про можливості й переваги майбутньої професії. За що ми надзвичайно ВДЯЧНІ ОРГАНІЗАТОРАМ ФЕСТИВАЛЮ!
Євген ПАСТУХОВ та Богдан ПІХАЧЕК,
магістри Інституту журналістики
БОГДАН: Вітаємо, ви слухаєте «Campus Radio».
ЄВГЕН: Перед мікрофоном працюють студенти Інституту журналістики Київського Національного Університету імені Тараса Шевченка Євген Пастухов та мій коллега Богдан Піхачек.
БОГДАН: Привіт, друзі.
ЄВГЕН: Сьогодні незвичайний випуск, адже ми знаходимось в Польщі, у студії Радіо Ольштин.
БОГДАН: Оскільки ми учасники П‘ятого Міжнародного, вже ювілейного, щорічного телерадіофестивалю «Калинові мости», то маємо можливість розповісти про особливості цього фестивалю, про життя українців в ЄС та поговорити про інші цікаві моменти нашої подорожі.
ЄВГЕН: «Калинові мости» – це польсько-український фестиваль теле- та радіопрограм, що висвітлюють найрізноманітніші аспекти життя двох народів від минулого і до сьогодення. Вперше фестиваль відбувся у 2010 році, і до сьогодні проходить за ініціативи журналіста та громадського діяча – Степана Мігуса, Голови Ольштинського відділу об’єднання українців у Польщі, Рівненської обласної державної телерадіокомпанії та Ольштинського радіо і телебачення.
БОГДАН: До речі важливо зазначити, що на фестивалі присутні журналісти майже з усіх областей України. Вони мають можливість з перших уст дізнатися про соціально-економічні перетворення в Польщі завдяки членству в Євросоюзі, побачити життя та суспільну діяльність українців, які проживають в регіоні Вармії та Мазур та вивчити інші особливості життя за кордоном.
ЄВГЕН: Цьогорічними номінаціями фестивалю стали:
– Україна – це Європа;
– Пам’яті предків;
– Нас надихало Шевченкове слово;
– Одне серце – дві Батьківщини;
– У дзеркалі довкілля.
БОГДАН: Члени журі високо оцінили праці журналістів, якісну режисерську роботу, оригінальність сюжетів та цікавих героїв програм.
За кілька годин ми прибули до Варшави. Чесно кажучи, від Варшави я чекав дещо більшого, хоча цьому є логічне пояснення, адже в часи Другої Світової Війни вона була практично знищена. Але все ж прекрасне місто, хоч і трохи засмічене. Люди привітливі, доброзичливі, ніхто не дивиться з-під лоба. Люди просто живуть і насолоджуються життям.
Наступним пунктом призначення було містечко Ольштин. Прекрасне місто. Зелене, спокійне, ти відчуваєш себе там якось надійно. Там ми облаштувалися і після дороги проспали 13 годин.
Насправді у нас дуже жорстка була програма, все розписано буквально по хвилині. Тож наступного дня о сьомій ранку ми вирушили на сніданок. Після цього ми поїхали на відкриття фестивалю «Калинові мости» в українську школу в Гурові-Ілавецькому.
ЄВГЕН: Насправді для мене це був великий подив, тому що я дізнався що в ЄС на національні меншини витрачають в півтора рази більше коштів ніж на так звану панівну націю. Поляки платять податки – за ці гроші навчаються українські діти.
Ми прибули в перший ліцей з українською мовою навчання, де нас зустріли дуже привітно і спочатку відбулось урочисте відкриття фестивалю. Слово мав Депутат Сейму Речі Посполитої Мирон Сич. Він багато говорив про культурні зв’язки поляків та українців, про минуле, історію, про сучасні речі, які об’єднують наші народи. Було цікаво дізнатись багато нового, про фестиваль зокрема. Після цього нам заспівав хор дівчат. Вони співали українські народні пісні. Дуже гарно, дуже красиво, ніби опинився в себе вдома в Києві. Потому нам зробили екскурсію школою, багато цікавого розповідали вчителі. Нас повели в їдальню, де ми пообідали. Дівчата записали у Богдана інтерв’ю. Вони питали про Україну. Ми їм розповідали щось своє цікаве, вони нам – своє.
Директор розповіла які предмети викладаються у школі. Діти вивчають українську мову, історію, літературу, географію. Багато часу посвячують усіляким мистецьким заходам, спорту, мають чудовий спортзал.
Трохи пізніше ми поїхали в іншу школу до містечка Бартошиці, дуже красивого та мальовничого. Для нас виступали маленькі дітки, вони співали, танцювали, нас дуже гарно прийняли, повели до музею цієї школи. Враження залишились дуже приємні. Дуже світлий день був, тому що побачили своїх майже однолітків, поспілкувалися з ними.
Богдане, що тебе найбільше вразило під час перебування на Мазурських озерах.
БОГДАН: Це незвичайні місця, я думаю таких місць у світі небагато. Отже наступного дня була конференція присвячена навколишньому середовищу.
Там можна сказати власна екосистема. Опісля прогулянки озером ми вирушили на екскурсії по тамтешніх готелях. Це цікавий досвід. Ми дізнались як ці готелі будують, як вони функціонують.
Ще одним досить екзотичним місцем був Ринський Замок. Це фортеця, яка у середні віки захищала землі від навал ворогів. Зараз він реконструйований. Там знаходиться ресторан, басейни, і власне купа кімнати, де можна гарно відпочити.
ЄВГЕН: Ми також були в українській греко-католицькій церкві.
Там служби проходять українською мовою. Дуже цікавий такий момент – при церкві знаходиться український байкерський клуб. І от священик відслужив службу – сідає на байк і їде разом з байкерами-прихожанами. Це неймовірно. Незабутні враження від цього. В нас в Україні я такого не бачив, хоча можливо й є.
Наступного ранку ми вирушили на Радіо Ольштин, де є українська редакція, мали цікаве спілкування з журналістами цього радіо.
Потім у неформальній обстановці ми поспілкувались про різні буденні питання. Як живеться журналісту? Чим він живе? Які у нього перспективи? Вдалось поспілкуватись з Степаном Мігусом, одним з організаторів фестивалю. Я поцікавився: що потрібно молодому спеціалісту, аби поїхати працювати в Польщу? Чи обов’язкове знання мови?
Пан Степан відповів, що основний момент – це документи про постійне перебування на території Польщі, а мова насправді не таке вже й принципове питання. Тут є українські редакції, де журналіст буде працювати з українським текстом, з українськими людьми, мову можна вивчити по-ходу. Отже, все реально, головне бажання.
Що стосується вражень від спілкування з українською журналісткою Ярославою Хруняк, що працює в Польщі…Видно, що цій людині, як я думаю у багатьом українцям, які живуть у Польщі, зараз дуже болить те, що відбувається в Україні. Вона багато цікавилася, як ми пережили Майдан, вона багато говорила, як українці в Польщі та й поляки сприймають ці події в Україні. Це дуже важливо, коли розумієш, що у тебе є підтримка. Чим більше людей будуть духовно з Україною і переживатимуть за неї – тим Україна буде сильнішою.
ЄВГЕН: Пані Ярослава зазначила, що в Україні зараз дуже високий рівень освіти, а в Польщі, на жаль, з цим вже є проблеми. Зокрема пані Ярослава розкритикувала Болонську систему. Для нас це також було відкриття. Ми ніби прагнемо до європейського рівня, а нам тут кажуть, що в Україні ще зберегли освіту, яка дає ширший кругозір і більш глибокі знання. Це було дуже приємно.
БОГДАН: Звичайно, є певні мінуси. Але в цілому досить пристойно живе Польща і нам є чого в них повчитися.
ЄВГЕН: Повертаючись до теми фестивалю… В день урочистої церемонії закриття дійства, ми побували на концерті виконавців українського фольклору, який вкотре засвідчує міцний культурний зв’язок українців зі своєю історичною батьківщиною. Того ж вечора були оголошені переможці та лауреати фестивалю «Калинові мости», що отримали цінні нагороди та похвальні грамоти.
Українські журналісти презентували організаторам та іншим приймаючим сторонам подарунки. Особливої уваги заслуговує книга про українських героїв «Небесної сотні», що буда вручена Степану Мігусу тележурналісткою з Києва.
БОГДАН: Тиждень перебування в Польщі пролетів непомітно, вражень стільки що треба не один день аби їх якось систематизувати в голові. Але з впевненістю скажу що це буди незабутні враження і одні з найпрекрасніших та найкорисніших днів у житті.
Нам залишається побажати нашим слухачам терпіння, наснаги рухатись вперед і вгору і любити свою батьківщину.
ЄВГЕН: Сподіваємось, що наступний фестиваль пройде під мирним небом над головою для нас всіх. Тому єднаймось, браття. Будьте здорові, щасливі. Слава Україні!
Ганна ГОЛОВАЧ, бакалавр Інституту журналістики.
В Ольштині велика українська діаспора змогла показати, що українці – це нація, яка варта поваги. Що нам є чим пишатись, що нам є що берегти. Історія, традиції, звичаї, танці, пісні, мистецтво, мова – це все було збережено і передане дітям, які народились вже далеко від України.
Я не погоджуюсь з тим, коли кажуть: «От, якби ми так берегли свою культуру в себе вдома». Як на мене, ми бережемо цю культуру в собі – у щоденних звичках, словах, стосунках з рідними та близькими, у піснях, які співаємо за святковим столом, у недільних походах до церкви та інших буденних речах, які ми можемо вільно робити кожен день. Бо ми у себе вдома. Натомість, українська діаспора в Ольштині береже вже не просто культуру, а свою національну ідентичність. Тому усе, що вони для цього роблять, виглядає таким незвичним для тих українців, які приїжджають до Польщі.
Коли мені було п’ять років, у нас вдома був старий чорно-білий телевізор, де було тільки два канали: УТ-1 та Вінницьке державне телебачення. З того часу у мене склалось враження, що регіональні телерадіокомпанії не здатні створити нічого цікавого і корисного. Але це поїздка кардинально змінила мою думку про регіональні ЗМІ. Весь час у дорозі ми дивились та слухали телерадіопрограми, які створювали журналісти для фестивалю «Калинові мости». Після цих програм, моя думка про українське регіональне мовлення суттєво змінилась.
На радіо в Ольштині мене здивувало дуже багато речей. По-перше, варто згадати про сайт радіостанції. В Україні свої сайти активно розвивають комерційні радіостанції, а державні цим не займаються. Сайт Радіо Ольштин виглядає сучасно та яскраво. У штаті є окремі люди, які працюють над розробкою веб-сторінки радіостанції. По-друге, кожного дня у прямому ефірі, або як кажуть поляки «на антені», є години, коли виходять українські передачі та програми. По-третє, суттєва різниця у жанрах. На польському радіо дуже популярний репортаж. Хронометраж одного репортажу – 20-25хв. І це не такий матеріал, де журналіст розповідає та описує, що відбувається навколо нього. Це матеріал, який складається з суцільних коментарів тих людей, які є безпосередніми учасниками події. По-четверте, студентам-практикантам платять, якщо їхні матеріали потрапляють в ефір.
Я у Польщі вже не перший раз. Але якщо чесно, то вперше мені здалось, що я була не за кордономі, а вдома. Такої кількості людей, які щасливі, коли ти з ними розмовляє українською мовою, я ще ніколи не бачила. Такої гостинності, коли тебе хочуть нагодувати і ще в дорогу з собою дати, ніде не відчувала, окрім України.
Анастасія ПЛОТНІКОВА, бакалавр Інституту журналістики.
Мене завжди цікавили люди. І найбільшою похибкою в цьому контексті було би припущення, що, мандруючи за кордон, я споглядаю лише іноземців. Ні. Наша поїздка до Ольштина – один із тих випадків, коли подорож відбулася не тільки траєкторією заданого в програмі маршруту, прокладеного географічно, а й шляхом надзвичайно приємного, зогрівального, неперервного контакту з людьми – українцями і поляками, чи українцями в Польщі.
«Акція Вісла» – долаючи будь-яку конкуренцію, це словосполучення могло б очолити низку ТОП за частотою згадування протягом нашого польського тижня. Це за фактом: бо метою перебування української делегації в Польщі було, крім участі в «Калинових мостах», вивчення життя громади українців на тамтешніх землях, а останній акт українсько-польської трагедії так чи інакше стосуватиметься, напевно, близько вісімдесяти відсотків випадків, коли йтиметься про причини, чому ці люди опинилися за межами своєї історичної домівки. Ясно, що ми чули десятки історій про те, як виселяли їх, або їхніх братів, батьків, або дідусів. Слухали і вражалися тим, як українці у Польщі люблять нашу спільну Батьківщину. Усе це об’єктивно. А з протилежного боку – як особистий відбиток у пам’яті – лишилося без ліку-міри образів і слів, промовлених часто просто до себе, тому що у мить, коли змінюється щось у твоєму світогляді, говорити – надмірна розкіш. Коли відбуваються зміни…
По-перше, у баченні механізму комунікації. Якщо за традиційною схемою (або до попередніх мандрів) реципієнт ототожнювався в моєму розумінні з поняттям споживача, то тепер, хоча б у моєму світі, споживач інформації – сам журналіст. Тому що я на власні очі бачила, з якою насолодою, спрагою наші журналісти-практики сприймали інформацію (а годували нас дуже ситно, і не лише калорійними стравами, а й, що очевидно, нею). Відверто кажучи, я дуже швидко переїла, відчувши важкість не так в органах кишково-шлункового тракту, як у головному відділі центральної нервової системи (чим є мозок). Тому і дивувалася, бо моїх нових друзів інформація живила безлімітно, здавалося, що вона надавала їм крила, і коли я, втомлена, пленталася десь позаду, вони буквально ширяли – не відчуваючи під собою землі – бо рухались не дорогою – а, їй-богу, самою стежкою до раю. Журналісти – дивовижні люди. І дивні, і розумні. Словом – вражаючі.
По-друге, в розумінні того, що любити на відстані – можна. І в українців у Польщі це виходить найкращим чином. Бо така кількість вплетеної в розмови уваги до України у нас була б типовою на свято. Ні, я маю на увазі зараз не гаслоподібні згадки про Батьківщину, проголошені в ході урочистих промов та в формальних умовах самого фестивалю, а наші бесіди «поза лаштунками», ті п’ятнадцяти-тридцятихвилинки, які належали тільки нам – без камер, без диктофонів, лише віч-на-віч, невимушено.
І третє з того, що змінилося, чи, тут краще сказати, зародилося, – це залізне переконання, що наша система освіти безперечно не пасе задніх, бо на семінарі на Радіо Ольштин розповідали про те, що ми вже неодноразово не те, щоб чули, а й виголошували на іспитах. Це знову ж таки, щодо теорії. А щодо галузі професійного удосконалення – чи змінилося щось у ній – буде видно далі.